Українські письменники про свої найяскравіші кіновраження

Останнім часом українська література стає дедалі ближчою до кінематографа. Хтось із письменників віддає свої твори на екранізацію, інші – самі пишуть сценарії для кіно. Навіть серед тих, хто не підпадає під ці дві категорії, знайдуться автори, котрі активно переглядають фільми. В зв’язку з цим ми вирішили розпитати сучасних вітчизняних письменників про їх останні найяскравіші кіновраження.

Юрій Винничук

Останній фільм, що мені сподобався, – це перуанська стрічка «Молоко скорботи», яку зняла донька Льоси.

Я переглядаю багато різних фільмів. Люблю екранізації ВВС – творів Діккенса, Остін, Гаскел, Троллопа, Джеймса, Теккерея і т. д.  Дивлюсь ігрові та документальні стрічки на теми історії, флори і фауни та кухні. Балдію від кулінарних шоу Джеймса Олівера. Улюблений серіал «Джівс і Вустер» за творами Вудгауза. Грають там Стівен Фрай і Гю Лорі.

До моїх улюблених режисерів належать Вернер Герцог, Пітер Ґрінуей, Фріц Ланґ, Гічкок, Андре Дельво, Рене Клєман, Клод Лелюш, Тісто Брас, Бертолуччі, Фелліні, Пазоліні, Альмодовар… Я передивився усі фільми цих режисерів, а також стрічки з Делоном, Трентіньяном, Клаусом Кінскі, Габеном, Бельмондо, Нуаре, Гопкінсом…

Сергій Жадан

Для мене найбільш важливою та прийнятною в кіно є лінія Довженка – Кустуріци. Кустуріца час від часу згадує, що багато чого навчився в Довженка. Цей їхній зв’язок мені особисто видається дуже важливим. Саме таке кіно я вважаю «своїм»: поєднання реалізму з поетичністю та гротесковістю, сміх, сльози, емоції та іронія. Легкість у поєднанні з глибиною.

Порада читачам: дивіться фільми Джармуша, Лінча та братів Коенів – тоді багато речей стануть очевиднішими.

Марина та Сергій Дяченки

Серед найбільших вражень — насамперед «Аватар» Джеймса Камерона. Це фільм-абсурд, що забрав роки життя багатьох геніальних людей, з’їв мільйони баксів, та навряд чи став видатним твором мистецтва.

Остання картина брата і сестри Вачовскі та Тома Тиквера «Хмарний атлас». Незважаючи на вторинність багатьох тем і затягнутість – фільм знаменує проникнення кінофантастики в глибини гносеології та етики. І це чудово!

Водночас відзначу і протилежну тенденцію розвитку кіно – повернення до святої простоти. Вражає своїми пошуками Андрій Звягінцев. Прийнявши естафету від Андрія Тарковського, цей режисер звернув на себе увагу емоційним психологізмом «Повернення», а тепер вразив своєю «Єленою». Це наш кіно-Чехов.

Не менш цікаві речі нині відбуваються в мистецтві телесеріалів. Це досить дивно, адже ще зовсім нещодавно серіали були як об’їдки з панського столу великого кінематографу, а тепер саме в серіалах з’являються нові теми, ідеї та актори. Це і фантасмагоризм «Лоста», і витончений психологізм «Втечі» та «Обмани мене», і ювелірно-синхронна з дією драматургія «24 години» тощо. Підкреслимо – це для нас саме твори мистецтва, а не комерційні проекти.

Порада читачам: Дивіться класику всіх часів і народів! Хоча кіномова стрімко змінюється, проте гуманні цінності — поза «шагренізацією». Нещодавно від нас пішов відомий кінодраматург Едуард Володарський. Це ціла епоха в кіно. Подивіться фільми за його сценаріями: «Перевірки на дорогах», «Торпедоносці», «Мій друг Іван Лапшин», «Штрафбат»… це кіно з живими людьми, точними деталями часу… Такий і його останній серіал «Життя та доля» за романом Василія Гросмана. Це велике кіно.

Тарас Прохасько

Мені подобається кіно, що перебуває на межі правдоподібності та так званої «кіновості», тобто коли в ньому є елемент вигадки. Саме це я зустрів у «Ромовому бульварі» (1971). В цій стрічці є певний елемент цирку і її не знято, як подобу реальності. Те саме можна сказати і про фільм «Асса» (1987). Також я виділив би «Кримінальне чтиво» (1994), що є своєрідною хрестоматією кінотрюків, адже вміщає в собі все, що на той час було в кіно.

З кожним роком стрічок стає дедалі більше, але серед них майже неможливо виділити фільм десятиліття. З роками все менше з’являється кінокартин, наповнених силою внутрішнього пережиття.

Оксана Забужко

Найсильніші мої кіновраження останніх років: «Меланхолія» (2011) Ларса фон Трієра та «Вулкан» (2011) Рунара Рунарссона.

Те, що в 1986 році стокгольмська презентація «Офіри» («Жертвопринесення») Андрія Тарковського збіглася з Чорнобилем, так само, як через 25 років Фукусіма — з презентацією «Меланхолії» Ларса фон Трієра — це несамовито цікавий і складний історичний сюжет! Його треба було витягнути на яв, і я, завдяки йому, нарешті змогла проговорити якусь частину свого особистого досвіду й розуміння того всього через призму кінематографічної мови. В результаті вийшло есе «Планета Полин: Довженко — Тарковський — фон Трієр або Дискурс нового жаху» (збірка есеїстки «З мапи книг і людей» (2012).

«Меланхолія» – фільм поки що найбільш «чорнобильський» із-поміж усіх, які я бачила: психологічно найточніше співвібруючий із тим, що відчували ми в Києві у травні 1986-го» (уривок з есе «Планета Полин…» – А.Ф.).

Порада читачам: Щоб якось «погладити» вічно нагороджений український комплекс меншовартості, назву свій улюблений український фільм — це «Пропала грамота». Його треба передивлятися, коли починаються жорстокі комплекси на ґрунті української меншовартості — це невичерпне джерело енергії.

Лесь Подерев’янський

Настільки сильних вражень від кіно, щоб це був «епіческій п…ць», у мене давно не було. Але мені сподобалась остання частина Джеймса Бонда. Взагалі люблю цю франшизу. Мені подобаються дорогі голлівудські фільми. Не люблю science fiction, бо в цих стрічках забагато графіки.

Лариса Денисенко

По мені дуже сильно вдарив «Антихрист» Ларса фон Трієра, я кілька разів хотіла встати та піти, всередині щось підіймалося, не нудота навіть, а емоційні струми неприйняття, страху та огиди, що сиділи в мені. Але стрічку я додивилася. Цей режисер завжди любив пройтися людьми як комбайн полем, витягувати і корисне, й огидне, знаходити та не знаходити огидному пояснення, а подекуди жбурляти десь убік – нутрощі, – як то роблять рибаки на маленьких риночках із риб’ячими тельбухами. І дивитися, хто до цього підлетить – підійде, як хто буде в цьому ритися. Боляче було за людей. Звичайно, не дуже приємно стежити за відчаєм та навіженістю іншої людини, не дуже порядно, але цікавість зростає.

Після «Антихриста» я сказала собі, що не дивитимуся нових стрічок Трієра певний час, але подивилася «Меланхолію», котра вразила мене виключно візуальним рядом та музикою. Тема вихолощена, і мені здається, що вона не далася режисеру. Він не був щирим і стрічка не вийшла щирою, хоча, можливо, вона для мене вийшла занадто холодною. З іншого боку, може, він того й прагнув?

Поради читачам:
«Ґудзяри» Петра Зеленки – всім, хто любить ексцентричні, сповнені дивакуватими, навіть прителепкуватими персонажами, комедії. Це стрічка, котру я переглядаю всякчас, коли мені хтось каже, що на загал людство сіре та понуре, особливо, це стосується мешканців соціалістичного табору. Ні, ні і ще раз ні.

«Секс зі співчуття» Лаури Манья – неймовірне жіночне і чуттєве кіно, режисером якого виступила іспанська письменниця-сценаристка. Це драма з елементами комедії, але, водночас, тонке й ліричне кіно, в якому багато маленьких, дивакуватих, простих і забавних персонажів невеличкої місцини, зі своїми повіями, тролями, пияками, молодиками та молодичками. І, звичайно, про секс!

«Маленька міс Щастя» Джонатана Дейтона й Валері Феріс – забавна комедія, котру можна дивитися всією родиною. Фільм про те, що ми можемо вважатися родиною метрично, але близькості не набути. І якщо ти сприйматимеш своїх через призму розуміння та любові – ви станете зрозумілішими одне одному й віднайдете щастя.

Євгенія Кононенко

В мене було надзвичайно яскраве враження від німецького фільму «Видіння» про знамениту візіонерку ХІ сторіччя Хільдегарду Бінгенську. Це цікава історична особа й дуже добрий фільм, хоча й ближчий до класичного ігрового кіно, без артхаузної стилістики. Це справді найяскравіше за все переглянуте в останні роки. Загадка великої особистості, загадка унікального дару, загадка великого мистецтва – все це поєдналося в фільмі Маргарет фон Тротта й створило, як на мене, дуже вдалий кінематографічний твір. Мені подобається, що це розповідь жінки про жінку. Подобається, що це не Голлівуд.

Деякі фільми з класики кіно відкрила для себе лише нещодавно. Наприклад «Ритуал» Бергмана чи «Мати Йоанна від Ангелів» Кавалеровича. Головним шедевром Кавалеровича вважається «Камо грядеш», проте «Мать Йоанна…» — суттєво глибший фільм, хоч і не такий масштабний.

Ірен Роздобудько

Найбільше кіновраження останніх років – «Діжка пороху» (1998) Горана Паскалевича. Стрічка не нова, але це кіно – поза часом, яке завжди буде актуальним.

Порада читачам: Дивіться всю голівудську кінокласику, починаючи з «Касабланки» (1942) і до «Легенди про піаніста» (1998). Якщо ж йдеться про мої фільми, то поки що – жодних.

Андрій Бондар

Вочевидь, я не надто добрий експерт із новинок останніх років. Але саме останніми роками ознайомився із цікавим центральноєвропейським кіно 1960-80 років. Насамперед чехословацьким і польським. Мабуть, як знайомство з феноменом, це найбільше кіновраження. Можу згадати кілька імен, але список ними не вичерпується: Їржі Менцель, Вера Хітілова, Душан Ганак, Юрай Якубіско, Ян Немец, Єжи і Януш Кондратюки, Станіслав Барея…

Із сучасних чеських і польських режисерів для мене особливо важливими є два імені – Петр Зеленка та Войчєх Смажовський. Великим одкровенням для мене став фільм останнього «Ружа» (2011).

Якщо ж брати кінематограф світовий, то тут у мене, у принципі, смаки класичні. Я час від часу переглядаю фільми Романа Поланського, братів Коенів, Джузеппе Торнаторе, Дерека Джармена, італійських неореалістів, Джима Джармуша, Луї Маля, Девіда Лінча, Інґмара Берґман… А взагалі я кіноман несистемний. Тут я досить обмежений у смаках. Мені іноді їх важко ламати. Я не люблю технологічного, комп’ютерного кіно. Дивитися можу, але не люблю.

Можливо, це й добре. Інша річ — музика.

Порада читачам: хотів би побажати дивитися розумне кіно від гарних режисерів. Уже знятих добрих фільмів людині може вистачити до кінця життя.

Віталій та Дмитро Капранови

У сучасному кіно все менше кіно і все більше мультиплікації. Гру акторів замінюють наїздом камери, дії – спецефектами та малюнками. Емоції перебільшені, герої все менше схожі на людей. Відповідно примітивізуються сюжети, зникають другі та треті плани. Все загострено під поп-корн та інфантильного глядача. Інший полюс – так званий «арт-хауз», де нічого не можна зрозуміти без косячка.

«Плоть і кров» (1985) Верховена, на нашу думку, є одним з останніх (за часом) зразків кіно, яке створене з реальних емоцій. Можливо, тут грає свою роль і назва «плоть і кров» – кіно, власне, зроблене з цих двох складових, тому воно справжнє. Крім того, воно зачіпає базові людські інстинкти, і зачіпає їх майстерно, без надмірності. Це кіно про те, де завершується тварина і починається людина, де закінчується людина і починається тварина. Для нас це – шедевр.

Максим Кідрук

Найкраща стрічка за останні 5 років – чорна канадська комедія «Такер і Дейл проти зла» (Забійні канікули, 2010). Давно так не реготав. Хочу подивитися фільм «Рейс» (2012) – обожнюю все, що пов’язано з літаками.

Поради читачам? ЧИТАЙТЕ КНИГИ! Нахер ті фільми!

Олег Коцарєв

«Las Meninas» (2008) Ігоря Подольчака. Красива, естетська стрічка, плюс музику до неї писав один із найкращих сучасних українських композиторів Олександр Щетинський. Але попереджаю: він не надто сюжетний, тобто сюжет є, та його не так одразу видно під шарами алюзій, картинностей й тому подібних речей.

Порада читачам: дивіться різні фільми. Наприклад, сьогодні – «Настроювача» Кіри Муратової, завтра – «Репетицю оркестру» Фелліні, післязавтра – «Людину з кіноапаратом» Дзиги Вертова, а потім – «Собаку Баскервілів», радянську версію. Взагалі, не варто легковажити радянськими фільмами, серед них було чимало класних штук…

Богдана Матіяш

«Франциск» Ліліани Кавані. Фільм про святого Франциска з Асижу. Він був сином заможного купця, хотів стати рицарем і здобути славу в хрестових походах, але після тривалого перебування в полоні й навернення залишив усе, що могло принести йому якісь почесті від світу, й пішов жити між тих, хто не мав нічого й не був ніким. Між прокажених і злиденних – полюбивши Сестричку Бідність.

Один добрий священик сказав якось, що Церкві потрібні «святі-радикали». Мав під ними на увазі тих, хто буквально сприймає те, що написано в Євангелії. Франциск теж був одним із таких святих. І в цьому фільмі це його покликання дуже радісне…
Порада читачам:
«Мій Нікіфор» Кшиштофа Краузе – про лемка Нікіфора (Епіфанія) Дровняка з Криниці, одного з найславетніших художників-примітивістів. Дуже люблю Нікіфора, взагалі люблю примітивістів. Цей фільм сильний саме тим, що нічого не прикрашає, оповідаючи про останні роки життя Нікіфора. Показує, як це – бути ніким. І водночас цей фільм робить дуже виразний наголос на тому, що таке дар. Яке це щось сильне, а водночас беззахисне.

«Джузеппе Москатті – цілюща любов» – фільм про дуже славного лікаря з Італії, який мав, здається, дар такої любові, яка рідко кому трапляється. І його життя – і як приватної особи, і як лікаря – це така дуже світла дорога до святості, повна непідробної доброти.

«Полліанна» за повістю Елінор Портер – стрічка про дівчинку, яка гралась у таку гру, яка в усьому спонукала бачити щось радісне. Дівчинка зуміла навчити гратися в неї безліч людей.

Галина Крук

З фільмами в мене така ж сама ситуація, як і з книжками – ніби не я їх знаходжу, а вони мене. Страшенно близькі мені фільми Мікеланджело Антоніоні, от нещодавно зробила собі таку приємність і ще раз подивилася «Фотозбільшення» і «Професію репортер». У них стільки життя, стільки промовистих подробиць, дуже точно схоплених у своїй суті, стільки нюансів, а найбільша приємність – від тої останньої фрази чи кадру, який є ключем до всього прочитання.

Сильно відгукнулася в мені «Меланхолія» Ларса фон Трієра, такий тягучий настроєвий фільм, який довго бродив у мені, щось там підсвітлюючи в глибині. Загалом люблю артівське кіно, експериментальне, ризиковане, естетське – такого подивишся один фільм і потім живеш собі далі, думаєш, а воно тим часом щось у тобі змінює.

Якщо ж хочеться чогось для релаксу – то вибираю або якийсь якісний голівудський фільм-катастрофу, комедію чи психологічний детектив, часом дивимося перевірений стильний серіал «Пуаро» (але це вже швидше навіть не кіно, а відпочинковий ритуал).

Порада читачам: бажаю яскравих вражень і уважності до власного світу, бо дуже часто наше життя не менш цікаве, ніж захопливе кіно, основне вміти бачити, відчувати і насолоджуватися ним.

Андрій Кокотюха

Я кіноман, але поділяю кіно за жанрами. Єдине кіно, яке знімається не для мене, – це фантастика, хоч наукова, хоч філософська на зразок «Хмарного атласу». Поза тим, кілька разів переглядав «Король говорить» Тома Хупера, хоча загалом не люблю фільмів про королів. Людина не емоційна, та коли в кінотеатрі в фіналі зал аплодував – підвився разом із усіма. Також відзначаю для себе «Чорний лебідь» Дарена Араноффскі – кіно відповідає моїм потребам глядача на 100%.

«Шкіра, в якій я живу» Педро Альмадовара спонукала прочитати першоджерело – роман Т`єрі Жонке: надзвичайна в своїй похмурості історія, Альмадовар додав у кіно своїх фірмових фарб.

З трилерів – «Без компромісів» Елліота Лестера, це екранізація майстра шотландського нуару Кена Бруена. Кіно хороше в своїй брутальній та неполіткоректній стилістиці.

Порада читачам: Рекомендувати комусь кіно, так само, як і книжки, – дурне діло, бо все це – смакове. Хтось каже, що Андрій Тарковський – це кінокласика, тобто – здорово, а мені Тарковський – занудство та естетство, позбавлене змісту та елементарної поваги до глядача. А комусь Джеймс Бонд поганий, а я можу передивлятися деякі фільми по кілька разів. Тож краще назвати кілька стрічок, котрі в якійсь мірі вплинули на мене особисто: «Якось у Америці» Серджо Леоне, «Кабаре» Боба Фосса і «Психо» Альфреда Гічкока.

Остап Сливинський

Останніми роками я якось дуже зацікавився кіно з таких країн, які в нас рідко асоціюються з кінематографом, більше того, з країн, про які ми взагалі небагато знаємо: Єгипет, Іран, Туреччина, Боснія і Герцеговина. Відповідно, і головні кіновраження останніх років у мене звідти, з тієї географії. Це кіно – переважно малобюджетне, і все воно чудово тримається на акторській грі чи навіть просто на «людських типах», на сюжеті й музиці, на роботі оператора. Відкрив для себе чудову іранську режисерку Саміру Махмальбаф, вона ще зовсім молода, а свій найкращий наразі фільм «Яблуко» взагалі зняла у віці 17-ти років: це квазідокументальна історія двох дівчаток із тегеранської «неблагополучної» сім’ї, на перший погляд, дуже проста, але знята так, що захоплює подих.

Інший фільм, що довго мені пам’ятається, – «Vodka Lemon» курдського режисера Гінера Саліма. Це оповідь про курдське село в сучасній Вірменії, яке опинилося на самому краю світу. Село повільно вмирає, але сміється крізь сльози, і цей дещо печальний гумор чимось нагадує фільми Отара Іоселіані.

Нарешті, третя стрічка, яка не йде з голови, хоч і знята канадцем Дені Вільньов, але також про «східні справи». Фільм називається «Пожежі» (Incendies,2010) й оповідає про розділену війною, «обпалену» ліванську родину, яка марно намагається возз’єднатися; крім всього, це ще й кіно про прірву, яка розділяє світи, культури і традиції Сходу і Заходу, такий собі «холодний душ імені Кіплінга».

Порада читачам: Порадник у царині кінематографу з мене кепський. Я взагалі погано в ньому орієнтуюся, дивлюся те, що мене випадково чи не дуже зацікавило, керуюся думками випадкових чи не дуже людей. Усвідомлюю, що мої смаки доволі специфічні, але й так не встигну за життя переглянути навіть половини всього, що варто, тому беззастережно йду за ними. Знаю, що люблю східне кіно більше за європейське, європейське більше за американське. Знаю, що завжди волію оригінальну версію більше, ніж римейк, хай навіть дуже вдалий. Знаю, що не варто вірити «офіційним» ярликам кіножанрів. Ось, мабуть, і все.

Тарас Антипович

Я дивлюся різні фільми, але, відверто кажучи, більшість із них – марнування часу. Із приємних винятків назву три стрічки, в яких звучить дещо фінальне. Усі вони зняті у ХХІ столітті.

«Останній король Шотландії» з Форестом Вітакером у головній ролі – художній фільм на історичному матеріалі. По-перше, це дуже добре зіграна роль диктатора з Уганди – сумнозвісного Іді Аміна. А по-друге – корисна нагода подумати про долю країни, якою керує жорстокий профан.

Ще один фільм «Останнє кохання на Землі». Тут відбувається внутрішній апокаліпсис – внаслідок пандемії у людей відмовляють органи чуттів. Зникає нюх, слух і зір. Залишається тільки одне – досконале почуття, про яке неважко здогадатися. Попри такий очевидний мелодраматизм, фільм приємний.

Третій фільм суголосний другому – «Останній романтик планети Земля». Він зображає апокаліпсис зовнішній. Всюди війна і розруха, але самотній коханець шукає поміж руїн і згарищ свою випадкову коханку, щоб возз’єднатись із нею. І йому геть байдуже все, крім цієї єдиної жінки.

Порада читачам: Крім названих фільмів, можу порадити кілька різножанрових серіалів.
«House M.D.» – за досконале влиття Х’ю Лорі в головну роль і колоритний гумор сценариста.

«Boss» – за шекспірівську оптику в побудові сучасної політичної драми.

«Fringe» – за ефектний, але в міру цнотливий підхід до наукової фантастики. Якщо вже марнувати час, то з якісним серіальним «милом»…

Світлана Пиркало

Найяскравіше кіновраження останніх років – «Київські фрески» Сергія Параджанова. Я взагалі люблю сюжетність, слова, вербальну красу. Але його картини розповідають історії без слів. Часто передивляюсь «Касабланку» (1942). Дуже хочу Хамфрі Богарта. А читачам і читачкам бажаю доброго здоров’ячка, і теж щоб у них був Хамфрі Богарт.

Останніми роками діалог між кінематографом та літературою в Україні стає все цікавішим: за найбільш популярними романами сучасних українських письменників пишуть сценарії, письменники складають критичні статті на фільми, вивчається природа екранізації тощо. Кінематограф переріс від рядової розваги сучасної людини до невід’ємної частини її світогляду. Тож і розмова з письменником про його найяскравіші кіновраження вносить важливий штрих у портрет митця. Вона дає можливість уявити, якою б могла бути екранізація творів того чи іншого автора, і, крім того, точніше зрозуміти його естетику.

Антон Філатов

Джерело: ЛітАкцент, Гуртом